МИКИТА І БЕЗХАТЬКО
Зазвичай Микита спускався зі свого восьмого поверху ліфтом.
А сьогодні біг сходами униз. Ні,
швидше летів, адже перескакував через дві сходинки. Цей процес тривав кілька секунд, і ось
він опинився у білому полоні подвір`я. Аж
очі примружив, настільки все-навкруги було сліпуче-білим. Від
снігу, адже цілий
вечір і
ніч ліпила справжня хуртелиця, що ледь-ледь припинилась. Отямився від крику
двірнички тітки Тамари, котра готова вже була перехрестити Микиту мітлою:
– Що ти гониш, як навіжений? Лякаєш, ні
світ, ні зоря.
Хлопець хотів її обняти замість
вибачення, але лише піднесено сказав:
– Тітонько,
в мене сьогодні, в мене сьогодні…
Але доказати не встиг. Двірничка його рішуче перебила:
– Дивись скільки снігу навалило. То ж стільки відгортати.
І, забувши про Микиту, продовжила свою невдячну місію.
Маршрутка у ранковий
час нагадувала вулик. Штовханина, колотнеча, пасажири похнюплені,
незадоволені, адже попереду робочий день. Микита замріявся і наступив комусь на ногу. Вочевидь,
боляче, бо той розлютився і вилив на хлопця добрячу порцію словесного бруду. Той лише промимрив
несміливо:
– Вибачте, але в мене сьогодні, в мене сьогодні…
Його ніхто не слухав. Маршрутка жила своїм неспокійним
життям. Микита тихо вийшов і решту шляху
долав мовчки.
Добре, що встиг до початку
зміни. Зустрів напарника Петра Михайловича, який нагадав
про борг. Микита мовчки витяг дві сотні, вложив тому у протягнуту руку і радісно промовив:
– Петре, знаєш, у мене сьогодні, у мене сьогодні…
Але той пропустив цю фразу повз
вуха і вже піднімався сходами до прохідної. Микита також зайшов.
Постояв трохи, розмірковуючи, що далі робити.
Думки якісь непричесані роїлись. Двірничка,
маршрутка,
сніг, Петро, сніг… Усе якесь маленьке і несуттєве. Аж раптом до
нього долинув сердитий
голос вахтера:
– Що ти тут вештаєшся без діла, адже зміна півгодини тому розпочалась. Дивись, буде тобі добрячий
наганяй за
запізнення.
– А у мене відгул! Знаєте, у мене сьогодні такий день! У мене сьогодні, у мене сьогодні…
Вахтер обірвав на півслові:
– Відгул, кажеш. Чому ж тоді приперся на
роботу. Вдома би
краще сидів, невже справ ніяких нема?
Микита плентався додому. Яскравий зимовий день для нього потьмянів.
Він не помічав дитячої
радощі від того, що сніг випав, метушні навколо. І ще багато чого не помічав. Просто плентався і все.
Думки і
бажання кудись далеко відлетіли. А у нього сьогодні особливий день.
Біля свого будинку зупинився. Постояв. «Куди йти далі?, Чим зайнятися?..» Зустрів безхатька. Усі
навколо знали, що звати його Вадим, ночує десь у підвалі, збирає пляшки і макулатуру, зла нікому не
робить. Справді,
а що ще треба знати про подібного суб`єкта. Вештається ж бо туди-сюди і проводжає
поглядом усіх. Усіх, в кого є
дім і сімейний затишок. Микита постояв ще трохи, а потім набрав повітря
повні груди і радісно вигукнув, звертаючись до усіх і до кожного:
– У мене сьогодні такий день, особливий! У мене сьогодні, у мене сьогодні, у мене сьогодні … син народився! Ура!
– Щиро тебе вітаю, – мовив безхатько і додав, – з тебе належиться.
/Місто Червоноград. 12 лютого 2020 року./
