Автори / Олег Леськів

ДИВІТЬСЯ, ВІН КУРИТЬ!
(гумореска)
Багато тепер пишеться й говориться про шкідливість куріння. Якщо зібрати всі матеріали —
вийшла б чималенька купа. Цікаво, що конкретного вирішення цієї глобальної проблеми не
пропонує ніхто.
Я ж позбувся згубної звички швидко і безболісно. Відзначу, що досягнення медицини або
екстрасенси тут ні при чому. Не вірите? А справа ось у чому. Поїхав якось у службових справах в
один районний центр. А там існувала традиція, чи заходи керівництва стосовно курців. Суть у тому,
що кожен вівторок вважався днем вільним від тютюну. Ніяких, штрафів, заборон чи обмежень,
просто всі знали — раз у тиждень був день некурців. Цікаво, що всі чемно дотримувались цього
правила. Приїхав я туди у понеділок ввечері, отже про місцеві нововведення знати ніяк не міг. А у
вівторок зранку... Вийшов собі на вулицю й закурив. Чимчикую, смачно затягуючись. А на мені
кожен перехожий спиняє докірливий погляд. І красномовно вивчає. Я зніяковів і кинув цигарку, але
запалити все ж кортить. Витягнув нову. Не встиг зробити й кількох затяжок, як почув з усіх усюд
несамовите: “Дивіться, він курить!” І стільки у цій фразі здивування і зневаги, ніби я щось негідне
вчинив. Неможливо описати те, що зі мною трапилося, але палити мені більше не захотілось. Я
погано спав. Всю ніч на мене показували пальцем, і примовляли, ніби знущаючись: “Дивіться, він
курить!” Наступного дня, у середу я виглядав блідим і виснаженим. У кишені спокійнісінько лежала
надпочата пачка “Прими”, однак бажання курити вивітрилось. Викинув її у найближчий смітник і
добре вчинив. Адже цього дня і в усі наступні так і не побачив на вулицях, ані в установах цього
містечка курців. Однак цей факт мене вже аніскілечки не дивував...
У наступне відрядження вже збираюся разом з напарником. Він запеклий курець, щодня по дві
пачки вицмулює. Але ніяк не може повірити в чудодійність цього прогресивного методу. Що ж —
побачимо, якої пісні він заспіває почувши докірливе “Дивіться, він курить”.
м. Червоноград.

ШОСТЕ ВІДЧУТТЯ
-- Гумореска --
Кабінет у нас просторий – шість чоловік працює. Злагоджений і дружний колектив, виробничі
завдання завжди виконуємо й перевиконуємо, премії отримуємо. Одне слово, ідилія.
Звичайно, ми були б дурні, якщо на роботі тільки роботою займалися. Благо, у кожного свій
комп`ютер і доступ до інтернету. Можливостей, скільки завгодно, хотілося б тільки чимось
ексклюзивним займатися.
Великокаблученко у нас експерт з юридичних питань. Колись «погорів» на оборудці з
нерухомістю, відтак закінчив чимало різних спецкурсів – тепер видатний фахівець з права. То
судячи з його акаунтів у соціальних мережах й різноманітних консультацій, які він успішно
проводить. А ми, його колеги й раді, адже питання ранкової і післяобідньої кави і до кави у кабінеті
нас не обходить. Це люб’язно забезпечує Великокаблученко.
Марта Інгаляційна або просто Мартуся після того, як її третій чоловік вижив після унікальних
кулінарних експериментів всерйоз і надовго зайнялася самоосвітою. І недаремно, тепер ії
ютубканал стосовно секретів приготування їжі – один з найпопулярніших. Закине Мартуся нове
відео, де вона готує зміятину в ананасовому соусі, за кілька днів отримує тисячі й тисячі переглядів.
Бомбоглюк колись не любив тварин. Але після того, як його рудий кіт спричинився до розлучення
з коханою – тепер він голова впливової зоозахисної організації. Кругом нього котики, кицюні,
кішечки і тільки. Кардинально змінився чоловік. Знайшов свою нішу у житті.
У глибині кімнати розташований стіл Пінцетика. Це – непоказний й тихенький молодий чоловік.
Уважний й привітний. Слухняний. А ось у віртуальному житті нашого милого маленького Пінцетика
не впізнати. Він перевтілюється на справжнісінького монстра. На злосного інтернет-кілера, що
нишпорить різноманітними сторінками-доріженьками й залишає гнівні й ядучі коментарі. Треба
бачити, як задоволено він потирає руки у ці моменти й усміхається. Знайшов себе чоловічок у
приватному житті, що й казати…
Нарешті, баба Зоя. Інакше її у нашому колективі ніхто не називає. П`ятдесятирічна жіночка
постійно носить коралі, хустку, довгу кольорову спідницю, вічно розмовляє сама з собою. Колись
вона «відмотала» термін за шахрайство. Тепер жіночка веде праведне життя, ба, більше –
застерігає усіх від гніву та гріха. Спитаєте, який стосунок тут має інтернет і сучасні технології.
Безпосередні. Адже наша колега не просто баба Зоя, а знаменита віщунка, гадалка, гуриня й
знавець усіх видів магій. Популярна відеоблогерка. Цікаво, що клієнтів і прихильників у неї завжди
достатньо. Отак воно…
І все ж я є найбільш цінним працівником нашого відділу. На відміну від інших, не просиджую
години у соціальних мережах. Зате наділений, як то кажуть шостим чуттям. Здатність
безпомилково передбачати різноманітні перевірки, ревізії, комісії і таке інше з точністю до хвилин –
є унікальним явищем. Цінять мене у колективі й шанують, бо мають можливість безперешкодно
займатися своїми справами скільки завгодно. Не вірите? А ви спробуйте, застати зненацька нас у
робочий час!
31 липня 2020 р.

ВЕРЕДЛИВИЙ ДІД
(Оригінальність у тому, що кожне наступне слово починається з наступої літери алфавіту -починаючи з А і завершуючи Я.)
Андрій біг в гастроном, ґвалт, - дід Едуард єгипетських жолудів захотів.
Інтенсивна їжа йому крутила лікті, молоко набридло; огірки, піцу - ризиковано
споживати. Тарілка ужгородської форелі хронічно цементувала чутливість,
шкодили щавель, юрмальські яблука.

ТЕОРЕТИЧНО І ПРАКТИЧНО
Теоретично і практично все могло закінчитися значно гірше. І навіть трагічно. На щастя, не сталося.
Бо я фартовий, у сорочці народився! А ще завжди суворо дотримуюся правил руху. Швидкість? Яка там
вона у велосипедиста. Більше не пам`ятаю нічого. Отямився, коли добряче щетиною заріс.
Дружина повідомила, що мій рогатий друг, тобто ровер, відновленню не підлягає. Ту купку разом зі
старими баняками уже здали у металобрухт.
Лікар довго тиснув мені руку, наголосивши, що доклав максимум зусиль, аби якнайшвидше повернути
мене до повноцінного життя. Оскільки я здоровий, виписав мене додому. Теоретично, так воно й мало
бути, адже ушкодження відсутні. Практично, я довго себе обмацував, присідав і махав кінцівками.
Схоже, ескулапи все-таки праві. Я відбувся легеньким переляком, кількома синцями гулею на лобі і …
втратою свідомості. Буває й таке. Дорогою додому до храму святого зайшов – якраз служба за здоров`я
була.
Спав міцно. Безтурботно. Розбудив телефонний дзвінок. Це був мій лікар. Схвильованим голосом він
запитав, як я себе почуваю й повідомив, щоб я негайно збирався і повертався до лікарні. Навіть пришле
за мною чергову машину. Я не встиг запитати його, що ж сталося. Бо ескулап таємниче повідомив, щоб
я готувався до операції, бо про мій трафунок у соціальних мережах та-а-а-ке різне пишуть.
Випивши заспокійливе, став я читати ці повідомлення. Багато. І коментарі сумні. Довідався, що того
«фатального» дня мене зняли з дерева, яке відразу й спиляли… Інше джерело сповіщало, як я
проломив бетонну огорожу… Третє, що не розминувся з … пароплавом. В одному експерти
«павутини» були солідарні: «Потерпілий, тобто я, перебуває у комі, йому належить негайна операція».
Очевидно, тому й лікар дзвонив.
Я чоловік дисциплінований, зібрався й пішов. Якщо в інтернеті пишуть, що потрібна операція й
тривала реабілітація, то так воно теоретично і є. Практично, ніхто обманювати у таких серйозних
справах не буде. Ось так.
Олег ЛЕСЬКІВ.
Місто Червоноград. 19 травня 2020 року.
Опубліковано: «Голос з – над Бугу», 28 травня 2020

АНІ ФУТБОЛУ, АНІ ПРЕФЕРАНСУ…
Суботнім вечором він підійшов і запитав тихенько з надією, що отримає іншу відповідь:
– А завтра? Ти знову підеш із друзями на стадіон. Дві години несамовито вболіватимеш, а потім
почнеться преферанс ще на кілька годин. Я буду нудитись на самоті. Прислухатись до кожного, навіть
найтихішого звуку. Ти навіть не згадуєш про мене…
– Помиляєшся, милий, – вона почала гладити йому коси, провела руками по бороді, – кожних
півгодини, під час перекуру. Вибач, не телефоную… Обстановка не надихає.
– Ми могли б провести цілий вечір і півночі разом – тільки ти і я, – адже ми з тобою чоловік і дружина.
– Звісно, звісно, так – вона якось безтурботно і безбарвно це сказала, – а ми не нудьгуватимо весь
цей час?
– Побесідуємо про щось. Ми ж ніколи цього не робимо. Сядемо вкупці на канапі і розмовлятимемо
довго і різноманітно…
Договорити йому не вдалось, бо вона перебила:
– Про що поговоримо?
– Про все. Про все, що завгодно, моя мила, моя єдина.
Вона піднялась, зробила кілька кроків кімнатою і мовила переконливо. Хоча б для того, щоб
завершити цей безперспективний діалог:
– Добре. Вирішено… Завтра – ані футболу, ані преферансу. Весь вечір тільки з тобою.
У неділю, після обіду вона зручно вмостилася у кріслі і сказала:
– На годиннику п`ятнадцята година. Я до твоїх послуг. Всіх обдзвонила і попередила, щоб принаймні
п`ять годин нас не турбували. Маємо достатньо часу, аби поговорити про все. Прекрасно, мій милий.
Починай!
Він здивовано глянув на дружину. Заскочений, але задоволений, спромігся лише вичавити з себе:
– Починай ти, – тільки й мовив несміливо…
Вона не заперечувала. Набрала повітря побільше і заторохтіла вдвічі швидше, ніж звичайно:
– Встановлюється порядок проведення операцій за рахунками клієнтів, відкритих у національній та
іноземній валютах, регулюється законодавством України, у тому числі нормативно-правовими актами
банку. Операції за рахунками здійснюються за допомогою платіжних інструментів за формами…
– Та ти що, – перебив він її, – як можна таке тільки вимовити… Це нудно й нецікаво.
– Але це моя робота, – вона пригорнулась до нього і стала виправдовуватись, – звичайно, якщо
хочеш, поговоримо про щось інше…
Він неквапливо почав:
– Огірки найкраще ростуть у пухкому ґрунті, насиченому киснем. Для цього молоді рослини
просапують раз на тиждень або після рясного поливу, щоб не утворювалася кірка на землі. Ґрунт
спушують на відстані …
Вона мило усміхнулась і заперечила:
– Ти мене неправильно зрозумів. Ми ж домовились говорити про своє, інтимне…
– Тоді говори ти. Мені так приємно тебе слухати. Кожне твоє слово, ніби пісня… Адже ми чоловік і
дружина, кохаємо один одного до нестями!
– Ні, я так не можу, я не знаю про що говорити, – вона намагалась ще щось сказати, але в неї не
виходило. Хоч плач, не могла нічого з себе «вичавити». І коханий чомусь мовчав, розраховуючи на
неї… Зрештою, сплела фразу, – як на зло не телефонує ніхто…
Так тривало заледве півгодини. А потім він став наполегливо вмовляти її, щоб пішла на футбол,
відповідальний ж бо матч сьогодні; далі, як завше – преферанс з друзями і його чекання. Хоч якась
сімейна розмова…
Місто Червоноград. 07 червня 2020 року.

МИКИТА І БЕЗХАТЬКО
Зазвичай Микита спускався зі свого восьмого поверху ліфтом. А сьогодні біг сходами униз. Ні,
швидше летів, адже перескакував через дві сходинки. Цей процес тривав кілька секунд, і ось він
опинився у білому полоні подвір`я. Аж очі примружив, настільки все-навкруги було сліпуче-білим. Від
снігу, адже цілий вечір і ніч ліпила справжня хуртелиця, що ледь-ледь припинилась. Отямився від крику
двірнички тітки Тамари, котра готова вже була перехрестити Микиту мітлою:
– Що ти гониш, як навіжений? Лякаєш, ні світ, ні зоря.
Хлопець хотів її обняти замість вибачення, але лише піднесено сказав:
– Тітонько, в мене сьогодні, в мене сьогодні…
Але доказати не встиг. Двірничка його рішуче перебила:
– Дивись скільки снігу навалило. То ж стільки відгортати.
І, забувши про Микиту, продовжила свою невдячну місію.
Маршрутка у ранковий час нагадувала вулик. Штовханина, колотнеча, пасажири похнюплені,
незадоволені, адже попереду робочий день. Микита замріявся і наступив комусь на ногу. Вочевидь,
боляче, бо той розлютився і вилив на хлопця добрячу порцію словесного бруду. Той лише промимрив
несміливо:
– Вибачте, але в мене сьогодні, в мене сьогодні…
Його ніхто не слухав. Маршрутка жила своїм неспокійним життям. Микита тихо вийшов і решту шляху
долав мовчки. Добре, що встиг до початку зміни. Зустрів напарника Петра Михайловича, який нагадав
про борг. Микита мовчки витяг дві сотні, вложив тому у протягнуту руку і радісно промовив:
– Петре, знаєш, у мене сьогодні, у мене сьогодні…
Але той пропустив цю фразу повз вуха і вже піднімався сходами до прохідної. Микита також зайшов.
Постояв трохи, розмірковуючи, що далі робити. Думки якісь непричесані роїлись. Двірничка,
маршрутка, сніг, Петро, сніг… Усе якесь маленьке і несуттєве. Аж раптом до нього долинув сердитий
голос вахтера:
– Що ти тут вештаєшся без діла, адже зміна півгодини тому розпочалась. Дивись, буде тобі добрячий
наганяй за запізнення.
– А у мене відгул! Знаєте, у мене сьогодні такий день! У мене сьогодні, у мене сьогодні…
Вахтер обірвав на півслові:
– Відгул, кажеш. Чому ж тоді приперся на роботу. Вдома би краще сидів, невже справ ніяких нема?
Микита плентався додому. Яскравий зимовий день для нього потьмянів. Він не помічав дитячої
радощі від того, що сніг випав, метушні навколо. І ще багато чого не помічав. Просто плентався і все.
Думки і бажання кудись далеко відлетіли. А у нього сьогодні особливий день.
Біля свого будинку зупинився. Постояв. «Куди йти далі?, Чим зайнятися?..» Зустрів безхатька. Усі
навколо знали, що звати його Вадим, ночує десь у підвалі, збирає пляшки і макулатуру, зла нікому не
робить. Справді, а що ще треба знати про подібного суб`єкта. Вештається ж бо туди-сюди і проводжає
поглядом усіх. Усіх, в кого є дім і сімейний затишок. Микита постояв ще трохи, а потім набрав повітря
повні груди і радісно вигукнув, звертаючись до усіх і до кожного:
– У мене сьогодні такий день, особливий! У мене сьогодні, у мене сьогодні, у мене сьогодні … син народився! Ура!
– Щиро тебе вітаю, – мовив безхатько і додав, – з тебе належиться.
/Місто Червоноград. 12 лютого 2020 року./

Невигадана історія з журналістської практики
Навмисне не придумаєш
ЯК НЕ КОЗАКИ І НЕ У ФУТБОЛ…
То я заголовок такий «змайстрував» з дитячого мультфільму, щоб заінтригувати читача. Випадок
про який піде мова насправді дуже смішний. Нарешті настав час оприлюднити перипетії того
курйозного трапунку. Справа в тому, що тоді у 2003-му році я обіцяв принаймні десять років про це
не писати. Надворі 2019-й, часи трошки інші, отже – можна! Як кажуть, у доброму настрої і з
добрими намірами. Поїхали.
Я тоді співпрацював з міською популярною газетою «Вісник», спеціалізувався на різних темах, як
правило повсякденних, про те що турбує пересічного мешканця, але й випадки кримінального
характеру також входили до мого багатого «репертуару». Слід сказати, що у Червоноградському
міському відділі міліції мене добре знали співробітники різного рангу, бо я не обмежувався простим
викладом хроніки, а наполягав на повній розкрутці теми. Якось навіть напросився на цілодобове
чергування і чудовий та жвавий з цього вийшов репортаж. Як кажуть – випробувано на собі. То вже
тепер правоохоронці мають відповідних фахівців центру громадських зв‘язків, що відфільтровують
усю інформацію. А то ж мова про події трохи віддалені. Я ще не втомив своєю преамбулою,
набирайтеся терпцю, розпочинаю власне найгарячіше.
Той листопадовий тиждень був надто бідний на кримінальну інформацію. Для міста, її мешканців,
- зрозуміло, на щастя, для мене, репортера, ситуація вимальовувалася не вельми оптимістичною.
Я вкотре зайшов у чергову частину, постояв похнюпившись хвилину, другу. І тут помічник чергового
Євген каже: «що ти паришся» і протягує мені ксерокопії п‘ятьох особливо небезпечних злочинців,
яких розшукують за скоєння тяжких злочинів із застосуванням вогнепальної зброї. Ця новина мене
приголомшила, а прапорщик загадково додає, що відбитки неякісні і чорні, бо мовляв,
підозрюваних повезли на слідчий експеримент, де вони втекли через комин… Одне слово, купив
мене, як першокласника за цукерку. Але ж я того не знав. Загоріли в мене очі, я все ретельно
записав і розпитав. А через день у газеті серед інших кримінальних заміток під рубрикою «Отакої»
красувався на чільному місці матеріал – «Особливо небезпечні злочинці втекли через … комин».
Ясна річ, для часопису і читацького інтересу такі публікації – знахідка. Але ж – «качка» ще й яка! Не
гріх зацитувати перший абзац цього творіння від 27 листопада 2003-го року, бо вирізку дбайливо
зберіг. «Різні трафунки бувають у житті, однак такого зухвальства не пригадують навіть досвідчені
правоохоронці. Надзвичайна подія мала місце нещодавно в селі Борок Сокальського району, куди
підозрюваних у скоєнні крадіжки кольорових металів повезли на відтворення злочину. Замість
планової оперативної процедури трапився конфуз». Конфуз і у мене трапився, якому відмовило
журналістське чуття. Що сталося те сталося. Треба вести мову далі, з гумором. Адже випадок
цього вартий.
А на другий день у п‘ятницю тривожний телефонний дзвінок: «Негайно приїжджай у міський
відділ, тут така «жара». Нічого ще не підозрюючи, лечу. Прокручую різні варіанти, що б це могло
статися. Аж раптом, ніби блискавка: «це часом не з приводу матеріалу про втечу через комини вся
ця метушня». Так і є. Відразу при вході у приміщення мене зустрічають… несамовитим сміхом.
Регіт був щирий і несамовитий. Аякже, така подія. Бомба, а не подія. Сміх сміхом, а на «килим» до
начальства треба йти. На третьому поверсі мене зустріли менш оптимістично. Крики були,
прокльони всякі… Всього не пригадаєш. Допитувалися, як я досвідчений писака сподобився до
такого. Ну як? А ви б що відповіли? Щось там плів, про те, що таку інформацію мені дали і таке
інше. Чому не перевірив? Так інформація ніби офіційна. Насварили добряче і веліли чекати за
дверима. Вийшов, чекаю. Крики за стіною продовжились, але я вже того не сприймав. Я просто
сміявся. Щиро і нестримно. Що буде, те буде, може, не розстріляють…
А далі повезли до сусіднього Сокаля, бо це на території цього району розташоване село Борок, де
«трапилося зухвальство». Їхали мовчки. А в районі відбулася друга серія театру абсурду. Деталі не
вельми зацікавлять читача. Зроблю акцент на іншому – начальник Сокальської міліції, якого тільки
недавно перевели з області. За словами хлопців-правоохоронців, штабіст, справжньої служби не
нюхав, а до полковника дослужився. Надавали мені наганявїв, по повній програмі, вимагали
(щонайгірше спростування, вибачення і таке інше). Ледве вмовив своїх червоноградців, що
загострювати увагу до цього не варто. Так, скандал, так – неприємно. Але читач прочитав і забув,
йому подавай нові сенсації. Довго переконував, але на щастя прислухались до моєї поради. От що
значить розумні люди. Нехай і при погонах. Хоча серйозно перелякатись мені того дня таки
довелось. Хоч це було і давненько, а на заголовку часопису поряд з телефонами та й на кожній
сторінці красувалась й інтернет-адреса видання. Що буде, якщо цю інформацію підхоплять і
продублюють інші, навіть міжнародні медіа-ресурси?.. Вони до таких «сенсацій» охочі. Метушливі
дзвінки редактору, вже й не до сміху. Але, на щастя, обійшлось, переживання виявились
безпідставними. Комп‘ютерник сонно повідомив, що вже два тижні не оновляв інтернет-версію
газети. Що ви хочете, 2003-й рік; тепер таке уявити неможливо.
Спитаєте, чим усе закінчилося… Для мене, нічим. Як я й передбачав, суспільного резонансу
«трафунок» не набув, ніяких спростувань, пояснень. Спустилося все «на гальмах», а згодом і
забулося. Хоча ні, у міському відділі міліції, подейкують, ще добрих два тижні сміялися, згадуючи
«втечу злочинців через комин»… Чи були якось покарані мої «інформатори», повірте, не знаю. Та й
не цікаво. А мене ще досить тривалий час правоохоронці підколювали. Ще б пак, такий конфуз.
Проте ніяких докорів сумління не відчуваю, - життєве полотно й складається з різноманітних
неординарних випадків. Добре й посміятися, покепкувати з самих себе, це лише загартовує.
Олег ЛЕСЬКІВ. 24 травня 2017 року.
Місто Червоноград.
Опубліковано: альманах «Солокія» №2. 2018 рік. Facebook
Сокальська газета «Голос з-над Бугу». 22 серпня 2019 року.

АНТАНАНАРІВУ
(невигадана історія)
У 1-А вивчали літеру А. Марія Степанівна пояснила шестиліткам, як вона пишеться, як
вимовляється. Відтак запропонувала першокласникам пригадати слова на першу літеру абетки.
Маленькі учні залюбки називали, випереджаючи один одного, добре відомі слова - алея, акація,
автобус, артист, автомат, Америка... Лише Віталик мовчав. До нього й підійшла вчителька,
сказавши:
— А тепер ти, Віталику.
Хлопчик набрав повітря повні груди і випалив:
— Антананаріву!
Усі діти засміялись, а Марія Степанівна з докором мовила:
— Ну що це за слово. Як тільки придумав таке дивне, на якусь абракадабру схоже.
— Це ж столиця Мадагаскару, — не заспокоювався ображений Віталик.
— Досить вигадувати, який ще Мадагаскар?..
Урок продовжувався. На Віталика ніхто не звертав уваги. Він сидів, похнюпившись. Зате
наступного дня сталося неймовірне. Марія Степанівна зайшла в клас, привіталась і сказала:
— Хочу вибачитися перед Віталиком за його Антананаріву. Мені соромно, що я гірше за нього
знаю географію. Вдома я відкрила атлас, відшукала Мадагаскар і була вражена, коли прочитала
столицю - Антананаріву. Молодець, Віталику!

ЗВОРОТНИЙ ВАРІАНТ
гумореска
На п`ятій хвилині найвідповідальнішого футбольного матчу за участю збірної України до кімнати
тихенько проник мій дванадцятирічний син. Однак зацікавленості долею наших хлопців у нього
цього разу не було. Все виявилось надто прозаїчнішим.
— Тату, — Михайлик шморгнув носом і несміливо продовжив, — нам задали твір на завтра
написати. Мамі ніколи. А тема важка. “Ким бути?” Ти допоможеш мені, правда?..
У цю хвилину Шевченко завдав невідпорного удару у нижній кут воріт суперника, проте
переможно підскочити на стільці якось не пасувало — треба було рятувати сімейну ситуацію. Тут я
продемонстрував фінт не гірший, за нашого центрфорварда.
— Сину, у математиці є блискучий метод доведення від супротивного. Я раджу тобі ним
скористатися. Напиши спочатку, ким би ти не хотів бути у майбутньому, а висновок цілком
природньо зробиш в кінці твору. Я заохотив підлітка підбадьорливим ударом по плечу і підморгнув:
“Втри їм усім носа”.
Михайлик мовчки поплентався в іншу кімнату. Писати йому, ясна річ, не хотілося, але чоловіча
впертість і прагнення усім довести свою спроможність, взяли гору. Футбольний матч ще добігав
кінця, а він уже приніс зошит з твором. На, мовляв, перевіряй! Треба сказати, син скориствся моєю
порадою на всі сто...
“Я — не романтик! Отже не мені бути першовідкривачем незвіданих просторів країни. Мало
приваблює також професія військового чи пожежного. Нехай хтось інший ризикує собою заради
якоїсь їдеї. Непогано було б лікарем, але як уявлю себе зі скальпелем у руках, ніяковію... Чудово
тенісистам, футболістам, однак, як подумаю, що треба тренуватися до сьомого поту... Не
збираюся також працювати за куцу вчительку зарплату. Так само маю вагомі аргументи й проти
інших професій. Не приваблює й закордон заробітчанином, адже я спроможний непогано
влаштуватися й в Україні. Приватний бізнес — ось що мені потрібно. І не якесь там дрібне
гендлярство, а стаціонарний магазин. Скажімо, будівельних матеріалів, тим більше, якщо його
власник — рідний татусь...”
Ясна річ, твір син переписав, однак мене як батька переповнювала гордість. З усього видно, він
не загубиться у сучасному бурхливому житті.

АНОМАЛІЯ...
гумореска
Повертаюсь додому з роботи. Пізно надворі, ось-ось опівніч.Т-а-ак, добряче сьогодні
затримались... Але ж і причина надповажна — Петрович втретє дідом став. Як таку епохальну
подію не відзначити?..
Почали з “казьонки”. Продовжили самогонкою, після того, як пивом побавились трохи. А час він,
знаєте, непомітно спливає. Перекурили, посміялися, згадали... Приємні життєві спогади. Петрович
розпинався про свій неймовірний улов, Василько у чомусь щось вперто переконував Гната. Не
переконав...
Додому мені взагалі-то десять хвилин ходу. Сьогодні звичний шлях, ясна річ, значно довший.
Рух мало схожий на прямолінійний. Одначе дійти до рідної хати — це ще півбіди. Найгірше,
пояснювати і виправдовуватись перед коханою дружинонькою. Софійка й слухати не схоче, відразу
нещадно атакуватиме: “Алкоголік нещасний, мені твої дружки-випивохи ось де сидять!” А я
мовчатиму, хоча ні — спробую якнайшвидше роздягнутись і прошмигнути у постіль. Далі — сварись
не сварись, все одно твої слова, як горохом об стіну... Ну все, причалапав. Ось і двері. Та-а-а,
ключі дістав, треба зосередитись, щоб поцілити і...
Дивно, ніхто мене сьогодні не зустрічає. Що за аномалія така? Що за безлад у кімнаті, чи не
зловмисники часом у нас побували. А, ось де Софія. Вона спить, хропе, аж заходиться. Чекай-
чекай, що це? Та вона п`янюща. Х-ху, хоч закусуй, такий “аромат”... Очевидно, й у них на роботі
сьогодні також було святкування. Розумію тепер, чому вона вчора відправила дітей до бабусі.
Хитрюга.
Не будитиму її, не сваритиму. Проявлю чоловічу витримку і толерантність, зрештою я й сам
добряче хильнув... Вочевидь, їй навряд чи вдруге захочеться побувати у такому хмільному
безпам`ятстві. А можливо, й дорікати мені за випиту зайву чарчину теж.