Розповіді

Ти зустрічаєшся з дівчиною, у вас все вже досить серйозно, ти даруєш їй різні подарунки. Черговий - ланцюжок з підвіскою "дельфінчик". Пішли ви влітку на озеро купатися. Дівчина пірнула, випірнаючи - зачепилася ланцюжком за корч, стала захлинатися, тонути ... Ти героїчно кидаєшся у воду, рятуєш її!
Ви одружилися. Минуло 10 років. Вона готує сніданок, ти дивишся новини по телевізору. Там розповідають про обміліла озері. На дні озера біля висохлої корчі знайшли людський скелет. Єдина прикмета - ланцюжок з підвіскою "дельфінчик"

МИКИТА І БЕЗХАТЬКО
Зазвичай Микита спускався зі свого восьмого поверху ліфтом. А сьогодні біг сходами униз. Ні,
швидше летів, адже перескакував через дві сходинки. Цей процес тривав кілька секунд, і ось він
опинився у білому полоні подвір`я. Аж очі примружив, настільки все-навкруги було сліпуче-білим. Від
снігу, адже цілий вечір і ніч ліпила справжня хуртелиця, що ледь-ледь припинилась. Отямився від крику
двірнички тітки Тамари, котра готова вже була перехрестити Микиту мітлою:
– Що ти гониш, як навіжений? Лякаєш, ні світ, ні зоря.
Хлопець хотів її обняти замість вибачення, але лише піднесено сказав:
– Тітонько, в мене сьогодні, в мене сьогодні…
Але доказати не встиг. Двірничка його рішуче перебила:
– Дивись скільки снігу навалило. То ж стільки відгортати.
І, забувши про Микиту, продовжила свою невдячну місію.
Маршрутка у ранковий час нагадувала вулик. Штовханина, колотнеча, пасажири похнюплені,
незадоволені, адже попереду робочий день. Микита замріявся і наступив комусь на ногу. Вочевидь,
боляче, бо той розлютився і вилив на хлопця добрячу порцію словесного бруду. Той лише промимрив
несміливо:
– Вибачте, але в мене сьогодні, в мене сьогодні…
Його ніхто не слухав. Маршрутка жила своїм неспокійним життям. Микита тихо вийшов і решту шляху
долав мовчки. Добре, що встиг до початку зміни. Зустрів напарника Петра Михайловича, який нагадав
про борг. Микита мовчки витяг дві сотні, вложив тому у протягнуту руку і радісно промовив:
– Петре, знаєш, у мене сьогодні, у мене сьогодні…
Але той пропустив цю фразу повз вуха і вже піднімався сходами до прохідної. Микита також зайшов.
Постояв трохи, розмірковуючи, що далі робити. Думки якісь непричесані роїлись. Двірничка,
маршрутка, сніг, Петро, сніг… Усе якесь маленьке і несуттєве. Аж раптом до нього долинув сердитий
голос вахтера:
– Що ти тут вештаєшся без діла, адже зміна півгодини тому розпочалась. Дивись, буде тобі добрячий
наганяй за запізнення.
– А у мене відгул! Знаєте, у мене сьогодні такий день! У мене сьогодні, у мене сьогодні…
Вахтер обірвав на півслові:
– Відгул, кажеш. Чому ж тоді приперся на роботу. Вдома би краще сидів, невже справ ніяких нема?
Микита плентався додому. Яскравий зимовий день для нього потьмянів. Він не помічав дитячої
радощі від того, що сніг випав, метушні навколо. І ще багато чого не помічав. Просто плентався і все.
Думки і бажання кудись далеко відлетіли. А у нього сьогодні особливий день.
Біля свого будинку зупинився. Постояв. «Куди йти далі?, Чим зайнятися?..» Зустрів безхатька. Усі
навколо знали, що звати його Вадим, ночує десь у підвалі, збирає пляшки і макулатуру, зла нікому не
робить. Справді, а що ще треба знати про подібного суб`єкта. Вештається ж бо туди-сюди і проводжає
поглядом усіх. Усіх, в кого є дім і сімейний затишок. Микита постояв ще трохи, а потім набрав повітря
повні груди і радісно вигукнув, звертаючись до усіх і до кожного:
– У мене сьогодні такий день, особливий! У мене сьогодні, у мене сьогодні, у мене сьогодні … син народився! Ура!
– Щиро тебе вітаю, – мовив безхатько і додав, – з тебе належиться.
/Місто Червоноград. 12 лютого 2020 року./

Познайомився з однією шикарною дівкою. Вона стала розпитувати мене, чим я займаюся і чи є у мене гроші. Я лише посміхнувся на такі запитання і спокійно відповів, що тісно пов'язаний з банками. Ця відповідь явно завела її і ми швидко поїхали до мене. Влаштували бурхливий секс. Після чого лягли поруч і почали розмовляти. Вона накручуючи моє волосся на грудях собі на палець запитала, а розкажи мені про банки. Із задоволенням, відповів я. Схопився з ліжка, увімкнув світло, відкрив льох і показав їй свою колекцію консервації. Ну дивись - це помідори, тут огірки, гриби, варення. Вона почала кричати, то ти не банкір? Ти обдурив мене. Але я не обманював її, я дав їй банку огірків. Вона взяла її зі словами, боже, я віддалася за банку огірків. Я її відразу ж виправив, ні, ти віддалася за банку малосольних огірків за фірмовим рецептом. Мій тато завжди мені казав: - Петро! Поки маєш город, єб:::ться будеш регулярно.

Мабуть інколи ви запитуєте себе, чому ця мазанина так дорого коштує, таке і я зможу намалювати. А хтось каже, - та ти просто не розумієшся на мистецтві. Якісь незрозумілі картини з цінником в мільйони доларів, а ось пояснення всього цього.
Мільйонер: Заробляє в 2020 році 20 мільйонів доларів
Мільйонер: Наймає "художника" за 25 тисяч доларів, щоб той створив "твір мистецтва"
Художник: Робить один мазок пензлем на полотні
Мільйонер: Дякує художника і просить оцінити картину експерта-оцінювача з кола своїх друзів
Експерт: Оцінює картину в 20 мільйонів доларів
Мільйонер: Дарує оцінену в 20 мільйонів доларів картину музею, за що звільняється від сплати податків з 20 мільйонів доларів
Мільйонер: Не платить в 2020 році податків
Я в музеї: Ну це ж тупо, це лише риса на полотні
Хіпстер поруч зі мною: Ти просто цього не розумієш, безкультур'я!

Жила-була курка. І вирішила вона вступити в мафію. Пішла курка до найголовнішого мафіозі, до суворого дона, і каже:
"Хочу в мафію!" А дон їй відповідає: "Немає ніякої мафії". Тоді курка пішла до радника дона, консільєрі, і попросила прийняти її в мафію, але консільєрі відповів курці: "Немає ніякої мафії".
Тоді курка пішла до капітана мафії і попросилася до нього солдатом, але капітан сказав курці: "Немає ніякої мафії".
Курка засумувала і побрела до себе у курник. А там до неї прибігли кури - подружки і засипали її запитаннями. На всі питання курка відповідала: "Немає ніякої мафії" ... І тоді всі кури зрозуміли, що її прийняли. І стали її боятися.

Невигадана історія з журналістської практики
Навмисне не придумаєш
ЯК НЕ КОЗАКИ І НЕ У ФУТБОЛ…
То я заголовок такий «змайстрував» з дитячого мультфільму, щоб заінтригувати читача. Випадок
про який піде мова насправді дуже смішний. Нарешті настав час оприлюднити перипетії того
курйозного трапунку. Справа в тому, що тоді у 2003-му році я обіцяв принаймні десять років про це
не писати. Надворі 2019-й, часи трошки інші, отже – можна! Як кажуть, у доброму настрої і з
добрими намірами. Поїхали.
Я тоді співпрацював з міською популярною газетою «Вісник», спеціалізувався на різних темах, як
правило повсякденних, про те що турбує пересічного мешканця, але й випадки кримінального
характеру також входили до мого багатого «репертуару». Слід сказати, що у Червоноградському
міському відділі міліції мене добре знали співробітники різного рангу, бо я не обмежувався простим
викладом хроніки, а наполягав на повній розкрутці теми. Якось навіть напросився на цілодобове
чергування і чудовий та жвавий з цього вийшов репортаж. Як кажуть – випробувано на собі. То вже
тепер правоохоронці мають відповідних фахівців центру громадських зв‘язків, що відфільтровують
усю інформацію. А то ж мова про події трохи віддалені. Я ще не втомив своєю преамбулою,
набирайтеся терпцю, розпочинаю власне найгарячіше.
Той листопадовий тиждень був надто бідний на кримінальну інформацію. Для міста, її мешканців,
- зрозуміло, на щастя, для мене, репортера, ситуація вимальовувалася не вельми оптимістичною.
Я вкотре зайшов у чергову частину, постояв похнюпившись хвилину, другу. І тут помічник чергового
Євген каже: «що ти паришся» і протягує мені ксерокопії п‘ятьох особливо небезпечних злочинців,
яких розшукують за скоєння тяжких злочинів із застосуванням вогнепальної зброї. Ця новина мене
приголомшила, а прапорщик загадково додає, що відбитки неякісні і чорні, бо мовляв,
підозрюваних повезли на слідчий експеримент, де вони втекли через комин… Одне слово, купив
мене, як першокласника за цукерку. Але ж я того не знав. Загоріли в мене очі, я все ретельно
записав і розпитав. А через день у газеті серед інших кримінальних заміток під рубрикою «Отакої»
красувався на чільному місці матеріал – «Особливо небезпечні злочинці втекли через … комин».
Ясна річ, для часопису і читацького інтересу такі публікації – знахідка. Але ж – «качка» ще й яка! Не
гріх зацитувати перший абзац цього творіння від 27 листопада 2003-го року, бо вирізку дбайливо
зберіг. «Різні трафунки бувають у житті, однак такого зухвальства не пригадують навіть досвідчені
правоохоронці. Надзвичайна подія мала місце нещодавно в селі Борок Сокальського району, куди
підозрюваних у скоєнні крадіжки кольорових металів повезли на відтворення злочину. Замість
планової оперативної процедури трапився конфуз». Конфуз і у мене трапився, якому відмовило
журналістське чуття. Що сталося те сталося. Треба вести мову далі, з гумором. Адже випадок
цього вартий.
А на другий день у п‘ятницю тривожний телефонний дзвінок: «Негайно приїжджай у міський
відділ, тут така «жара». Нічого ще не підозрюючи, лечу. Прокручую різні варіанти, що б це могло
статися. Аж раптом, ніби блискавка: «це часом не з приводу матеріалу про втечу через комини вся
ця метушня». Так і є. Відразу при вході у приміщення мене зустрічають… несамовитим сміхом.
Регіт був щирий і несамовитий. Аякже, така подія. Бомба, а не подія. Сміх сміхом, а на «килим» до
начальства треба йти. На третьому поверсі мене зустріли менш оптимістично. Крики були,
прокльони всякі… Всього не пригадаєш. Допитувалися, як я досвідчений писака сподобився до
такого. Ну як? А ви б що відповіли? Щось там плів, про те, що таку інформацію мені дали і таке
інше. Чому не перевірив? Так інформація ніби офіційна. Насварили добряче і веліли чекати за
дверима. Вийшов, чекаю. Крики за стіною продовжились, але я вже того не сприймав. Я просто
сміявся. Щиро і нестримно. Що буде, те буде, може, не розстріляють…
А далі повезли до сусіднього Сокаля, бо це на території цього району розташоване село Борок, де
«трапилося зухвальство». Їхали мовчки. А в районі відбулася друга серія театру абсурду. Деталі не
вельми зацікавлять читача. Зроблю акцент на іншому – начальник Сокальської міліції, якого тільки
недавно перевели з області. За словами хлопців-правоохоронців, штабіст, справжньої служби не
нюхав, а до полковника дослужився. Надавали мені наганявїв, по повній програмі, вимагали
(щонайгірше спростування, вибачення і таке інше). Ледве вмовив своїх червоноградців, що
загострювати увагу до цього не варто. Так, скандал, так – неприємно. Але читач прочитав і забув,
йому подавай нові сенсації. Довго переконував, але на щастя прислухались до моєї поради. От що
значить розумні люди. Нехай і при погонах. Хоча серйозно перелякатись мені того дня таки
довелось. Хоч це було і давненько, а на заголовку часопису поряд з телефонами та й на кожній
сторінці красувалась й інтернет-адреса видання. Що буде, якщо цю інформацію підхоплять і
продублюють інші, навіть міжнародні медіа-ресурси?.. Вони до таких «сенсацій» охочі. Метушливі
дзвінки редактору, вже й не до сміху. Але, на щастя, обійшлось, переживання виявились
безпідставними. Комп‘ютерник сонно повідомив, що вже два тижні не оновляв інтернет-версію
газети. Що ви хочете, 2003-й рік; тепер таке уявити неможливо.
Спитаєте, чим усе закінчилося… Для мене, нічим. Як я й передбачав, суспільного резонансу
«трафунок» не набув, ніяких спростувань, пояснень. Спустилося все «на гальмах», а згодом і
забулося. Хоча ні, у міському відділі міліції, подейкують, ще добрих два тижні сміялися, згадуючи
«втечу злочинців через комин»… Чи були якось покарані мої «інформатори», повірте, не знаю. Та й
не цікаво. А мене ще досить тривалий час правоохоронці підколювали. Ще б пак, такий конфуз.
Проте ніяких докорів сумління не відчуваю, - життєве полотно й складається з різноманітних
неординарних випадків. Добре й посміятися, покепкувати з самих себе, це лише загартовує.
Олег ЛЕСЬКІВ. 24 травня 2017 року.
Місто Червоноград.
Опубліковано: альманах «Солокія» №2. 2018 рік. Facebook
Сокальська газета «Голос з-над Бугу». 22 серпня 2019 року.

АНТАНАНАРІВУ
(невигадана історія)
У 1-А вивчали літеру А. Марія Степанівна пояснила шестиліткам, як вона пишеться, як
вимовляється. Відтак запропонувала першокласникам пригадати слова на першу літеру абетки.
Маленькі учні залюбки називали, випереджаючи один одного, добре відомі слова - алея, акація,
автобус, артист, автомат, Америка... Лише Віталик мовчав. До нього й підійшла вчителька,
сказавши:
— А тепер ти, Віталику.
Хлопчик набрав повітря повні груди і випалив:
— Антананаріву!
Усі діти засміялись, а Марія Степанівна з докором мовила:
— Ну що це за слово. Як тільки придумав таке дивне, на якусь абракадабру схоже.
— Це ж столиця Мадагаскару, — не заспокоювався ображений Віталик.
— Досить вигадувати, який ще Мадагаскар?..
Урок продовжувався. На Віталика ніхто не звертав уваги. Він сидів, похнюпившись. Зате
наступного дня сталося неймовірне. Марія Степанівна зайшла в клас, привіталась і сказала:
— Хочу вибачитися перед Віталиком за його Антананаріву. Мені соромно, що я гірше за нього
знаю географію. Вдома я відкрила атлас, відшукала Мадагаскар і була вражена, коли прочитала
столицю - Антананаріву. Молодець, Віталику!

ЗВОРОТНИЙ ВАРІАНТ
гумореска
На п`ятій хвилині найвідповідальнішого футбольного матчу за участю збірної України до кімнати
тихенько проник мій дванадцятирічний син. Однак зацікавленості долею наших хлопців у нього
цього разу не було. Все виявилось надто прозаїчнішим.
— Тату, — Михайлик шморгнув носом і несміливо продовжив, — нам задали твір на завтра
написати. Мамі ніколи. А тема важка. “Ким бути?” Ти допоможеш мені, правда?..
У цю хвилину Шевченко завдав невідпорного удару у нижній кут воріт суперника, проте
переможно підскочити на стільці якось не пасувало — треба було рятувати сімейну ситуацію. Тут я
продемонстрував фінт не гірший, за нашого центрфорварда.
— Сину, у математиці є блискучий метод доведення від супротивного. Я раджу тобі ним
скористатися. Напиши спочатку, ким би ти не хотів бути у майбутньому, а висновок цілком
природньо зробиш в кінці твору. Я заохотив підлітка підбадьорливим ударом по плечу і підморгнув:
“Втри їм усім носа”.
Михайлик мовчки поплентався в іншу кімнату. Писати йому, ясна річ, не хотілося, але чоловіча
впертість і прагнення усім довести свою спроможність, взяли гору. Футбольний матч ще добігав
кінця, а він уже приніс зошит з твором. На, мовляв, перевіряй! Треба сказати, син скориствся моєю
порадою на всі сто...
“Я — не романтик! Отже не мені бути першовідкривачем незвіданих просторів країни. Мало
приваблює також професія військового чи пожежного. Нехай хтось інший ризикує собою заради
якоїсь їдеї. Непогано було б лікарем, але як уявлю себе зі скальпелем у руках, ніяковію... Чудово
тенісистам, футболістам, однак, як подумаю, що треба тренуватися до сьомого поту... Не
збираюся також працювати за куцу вчительку зарплату. Так само маю вагомі аргументи й проти
інших професій. Не приваблює й закордон заробітчанином, адже я спроможний непогано
влаштуватися й в Україні. Приватний бізнес — ось що мені потрібно. І не якесь там дрібне
гендлярство, а стаціонарний магазин. Скажімо, будівельних матеріалів, тим більше, якщо його
власник — рідний татусь...”
Ясна річ, твір син переписав, однак мене як батька переповнювала гордість. З усього видно, він
не загубиться у сучасному бурхливому житті.

АНОМАЛІЯ...
гумореска
Повертаюсь додому з роботи. Пізно надворі, ось-ось опівніч.Т-а-ак, добряче сьогодні
затримались... Але ж і причина надповажна — Петрович втретє дідом став. Як таку епохальну
подію не відзначити?..
Почали з “казьонки”. Продовжили самогонкою, після того, як пивом побавились трохи. А час він,
знаєте, непомітно спливає. Перекурили, посміялися, згадали... Приємні життєві спогади. Петрович
розпинався про свій неймовірний улов, Василько у чомусь щось вперто переконував Гната. Не
переконав...
Додому мені взагалі-то десять хвилин ходу. Сьогодні звичний шлях, ясна річ, значно довший.
Рух мало схожий на прямолінійний. Одначе дійти до рідної хати — це ще півбіди. Найгірше,
пояснювати і виправдовуватись перед коханою дружинонькою. Софійка й слухати не схоче, відразу
нещадно атакуватиме: “Алкоголік нещасний, мені твої дружки-випивохи ось де сидять!” А я
мовчатиму, хоча ні — спробую якнайшвидше роздягнутись і прошмигнути у постіль. Далі — сварись
не сварись, все одно твої слова, як горохом об стіну... Ну все, причалапав. Ось і двері. Та-а-а,
ключі дістав, треба зосередитись, щоб поцілити і...
Дивно, ніхто мене сьогодні не зустрічає. Що за аномалія така? Що за безлад у кімнаті, чи не
зловмисники часом у нас побували. А, ось де Софія. Вона спить, хропе, аж заходиться. Чекай-
чекай, що це? Та вона п`янюща. Х-ху, хоч закусуй, такий “аромат”... Очевидно, й у них на роботі
сьогодні також було святкування. Розумію тепер, чому вона вчора відправила дітей до бабусі.
Хитрюга.
Не будитиму її, не сваритиму. Проявлю чоловічу витримку і толерантність, зрештою я й сам
добряче хильнув... Вочевидь, їй навряд чи вдруге захочеться побувати у такому хмільному
безпам`ятстві. А можливо, й дорікати мені за випиту зайву чарчину теж.

- У нас на складі лежать двісті пар літніх штанів, - каже в жовтні господар одеської швейної фірми.
- Давайте надішлемо їх до провінції, - пропонує керівник.
- Але зараз їх там ніхто не купить.
- Чому ж? Треба тільки правильно підійти до справи. Ми надішлемо нашим клієнтам пакети з товаром, де в накладних буде вказано вісім пар, а в пакет покладемо десять. Ціну ж розрахуємо так, щоб отримати свої гроші. Наші клієнти зрадіють можливості нас обдурити - і залишать пакети собі.
Господарю думка здалася чудовою. Пакети з накладними надіслали.
Через тиждень господар репетує на керівника:
- Ідіоте, що ви накоїли! Жоден клієнт не залишив товар у себе, але всі повернули тільки по вісім пар!