Невигадана
історія з журналістської практики
Навмисне не придумаєш
ЯК НЕ КОЗАКИ І НЕ У ФУТБОЛ…
То
я заголовок такий «змайстрував» з дитячого мультфільму, щоб заінтригувати читача. Випадок
про який піде мова насправді дуже смішний. Нарешті настав
час оприлюднити перипетії того
курйозного трапунку. Справа
в тому, що тоді у 2003-му році я обіцяв принаймні десять років про це
не писати. Надворі 2019-й, часи трошки інші, отже – можна! Як кажуть, у доброму настрої і з
добрими намірами. Поїхали.
Я тоді співпрацював з міською популярною газетою «Вісник», спеціалізувався на різних темах, як
правило повсякденних, про те що турбує пересічного мешканця, але й випадки кримінального
характеру також входили до мого багатого «репертуару». Слід сказати, що у Червоноградському
міському відділі міліції мене
добре знали співробітники різного рангу, бо я не обмежувався простим
викладом хроніки,
а наполягав на повній розкрутці теми. Якось навіть напросився на цілодобове
чергування і чудовий та жвавий з цього вийшов репортаж. Як кажуть – випробувано на собі. То вже
тепер правоохоронці мають відповідних фахівців центру громадських зв‘язків, що відфільтровують
усю
інформацію.
А то ж мова про події трохи віддалені. Я ще не втомив своєю преамбулою,
набирайтеся терпцю, розпочинаю власне найгарячіше.
Той листопадовий тиждень був надто бідний на кримінальну інформацію. Для міста, її мешканців,
- зрозуміло, на
щастя, для мене, репортера,
ситуація вимальовувалася не вельми оптимістичною.
Я вкотре зайшов у чергову частину, постояв похнюпившись хвилину, другу. І тут помічник чергового
Євген каже: «що ти паришся» і протягує мені ксерокопії п‘ятьох особливо небезпечних
злочинців,
яких розшукують за скоєння тяжких злочинів із застосуванням вогнепальної зброї. Ця новина мене
приголомшила, а прапорщик загадково додає, що відбитки неякісні і
чорні, бо мовляв,
підозрюваних повезли на слідчий експеримент, де вони втекли через комин… Одне слово, купив
мене, як першокласника за цукерку. Але ж я того не знав. Загоріли в мене
очі, я все ретельно
записав і розпитав. А через день у газеті серед інших кримінальних заміток під рубрикою «Отакої»
красувався на чільному місці матеріал – «Особливо небезпечні
злочинці втекли через … комин».
Ясна річ, для часопису і читацького інтересу такі публікації – знахідка. Але ж – «качка» ще й яка! Не
гріх зацитувати перший абзац цього творіння від 27 листопада 2003-го року, бо вирізку дбайливо
зберіг. «Різні трафунки бувають у
житті, однак такого зухвальства не пригадують навіть досвідчені
правоохоронці. Надзвичайна подія мала
місце нещодавно в
селі Борок Сокальського району, куди
підозрюваних у скоєнні крадіжки кольорових металів повезли на відтворення злочину. Замість
планової оперативної процедури трапився конфуз». Конфуз і у мене трапився, якому відмовило
журналістське чуття. Що сталося те сталося. Треба вести мову далі, з гумором. Адже випадок
цього вартий.
А на другий день у п‘ятницю тривожний телефонний дзвінок: «Негайно приїжджай у міський
відділ, тут така «жара». Нічого ще не підозрюючи, лечу. Прокручую різні варіанти, що
б це могло
статися. Аж раптом, ніби блискавка: «це
часом не з приводу матеріалу про
втечу через комини вся
ця метушня».
Так і є. Відразу при вході у приміщення мене зустрічають… несамовитим сміхом.
Регіт був щирий і несамовитий. Аякже, така подія. Бомба, а не подія.
Сміх сміхом, а на «килим» до
начальства треба йти. На третьому поверсі мене зустріли менш оптимістично. Крики були,
прокльони всякі… Всього не пригадаєш. Допитувалися, як я досвідчений писака сподобився до
такого. Ну як? А ви б що відповіли? Щось там плів, про те, що таку інформацію мені дали і таке
інше. Чому не перевірив? Так
інформація ніби офіційна. Насварили добряче і веліли чекати за
дверима. Вийшов, чекаю. Крики за стіною продовжились, але я вже того не сприймав. Я просто
сміявся. Щиро і нестримно. Що буде, те буде, може, не розстріляють…
А далі повезли до сусіднього Сокаля, бо це на території цього району розташоване
село Борок, де
«трапилося зухвальство». Їхали мовчки. А в районі відбулася друга серія театру абсурду. Деталі не
вельми зацікавлять читача. Зроблю акцент на іншому –
начальник Сокальської міліції, якого тільки
недавно перевели з області. За словами хлопців-правоохоронців, штабіст, справжньої служби не
нюхав, а до
полковника дослужився. Надавали мені наганявїв, по повній програмі, вимагали
(щонайгірше спростування,
вибачення і таке інше). Ледве вмовив
своїх червоноградців, що
загострювати
увагу до цього не варто. Так,
скандал,
так – неприємно. Але читач прочитав і забув,
йому подавай нові сенсації. Довго переконував, але на щастя прислухались до моєї
поради. От що
значить
розумні люди. Нехай і при погонах. Хоча серйозно перелякатись мені того дня таки
довелось. Хоч це було і давненько, а на заголовку часопису поряд з телефонами та й на кожній
сторінці красувалась й інтернет-адреса видання. Що буде, якщо цю інформацію підхоплять і
продублюють інші, навіть міжнародні медіа-ресурси?.. Вони до таких «сенсацій» охочі. Метушливі
дзвінки редактору, вже й не до сміху. Але, на щастя, обійшлось, переживання виявились
безпідставними. Комп‘ютерник сонно повідомив, що вже два тижні не оновляв інтернет-версію
газети. Що ви хочете, 2003-й рік; тепер таке уявити неможливо.
Спитаєте, чим усе закінчилося… Для мене, нічим. Як я й передбачав, суспільного резонансу
«трафунок» не набув, ніяких спростувань, пояснень. Спустилося все «на гальмах», а згодом і
забулося. Хоча ні, у міському відділі міліції, подейкують, ще добрих два тижні сміялися, згадуючи
«втечу злочинців через комин»… Чи були якось покарані мої «інформатори», повірте, не знаю. Та й
не цікаво. А мене ще досить тривалий час правоохоронці підколювали. Ще б пак, такий конфуз.
Проте ніяких докорів сумління не відчуваю, - життєве полотно й складається з різноманітних
неординарних випадків.
Добре й посміятися, покепкувати з самих
себе, це лише загартовує.
Олег ЛЕСЬКІВ. 24 травня 2017 року.
Місто Червоноград.
Опубліковано: альманах «Солокія» №2. 2018 рік. Facebook
Сокальська газета «Голос з-над Бугу». 22 серпня 2019 року.