Історія про сина

МИКИТА І БЕЗХАТЬКО
Зазвичай Микита спускався зі свого восьмого поверху ліфтом. А сьогодні біг сходами униз. Ні,
швидше летів, адже перескакував через дві сходинки. Цей процес тривав кілька секунд, і ось він
опинився у білому полоні подвір`я. Аж очі примружив, настільки все-навкруги було сліпуче-білим. Від
снігу, адже цілий вечір і ніч ліпила справжня хуртелиця, що ледь-ледь припинилась. Отямився від крику
двірнички тітки Тамари, котра готова вже була перехрестити Микиту мітлою:
– Що ти гониш, як навіжений? Лякаєш, ні світ, ні зоря.
Хлопець хотів її обняти замість вибачення, але лише піднесено сказав:
– Тітонько, в мене сьогодні, в мене сьогодні…
Але доказати не встиг. Двірничка його рішуче перебила:
– Дивись скільки снігу навалило. То ж стільки відгортати.
І, забувши про Микиту, продовжила свою невдячну місію.
Маршрутка у ранковий час нагадувала вулик. Штовханина, колотнеча, пасажири похнюплені,
незадоволені, адже попереду робочий день. Микита замріявся і наступив комусь на ногу. Вочевидь,
боляче, бо той розлютився і вилив на хлопця добрячу порцію словесного бруду. Той лише промимрив
несміливо:
– Вибачте, але в мене сьогодні, в мене сьогодні…
Його ніхто не слухав. Маршрутка жила своїм неспокійним життям. Микита тихо вийшов і решту шляху
долав мовчки. Добре, що встиг до початку зміни. Зустрів напарника Петра Михайловича, який нагадав
про борг. Микита мовчки витяг дві сотні, вложив тому у протягнуту руку і радісно промовив:
– Петре, знаєш, у мене сьогодні, у мене сьогодні…
Але той пропустив цю фразу повз вуха і вже піднімався сходами до прохідної. Микита також зайшов.
Постояв